З 2014 року чимало уваги ЗМІ та представників українського політичного істеблішменту приділяється питанню відповідальності винних за злочини проти учасників Євромайдану та українських громадян у Криму та на Донбасі в зв’язку з їх окупацією Російською Федерацією. Лунають твердження про те, що ці злочини є найсерйознішими, що вони посягають на основи гуманності, повинні переслідуватися не лише Україною, як найбільш зацікавленою державою, але й усім міжнародним співтовариством як міжнародні злочини: воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії. Неодноразово відзначається, що саме для розслідування цих міжнародних злочинів (за виключенням щоправда злочину агресії) Україна визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду та актуалізувала питання про повноцінне приєднання до його Статуту. Таке розуміння цілком відповідає дійсності.

Принаймні з часів Нюрнберзького трибуналу згадані три види міжнародних злочинів вважаються загрозою миру та безпеці всього людства. Рада Безпеки ООН використала формулу про загрозу міжнародному миру та безпеці коли засновувала Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії в 1993 році та Міжнародний трибунал по Руанді в 1994 році. Та ж сама ідея про універсальну небезпеку, яку становлять ці злочини для людства йдеться в кількох конвенціях ООН (як то Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього чи Конвенція про незастосування передбачених законом обмежень до воєнних злочинів та злочинів проти людства тощо), багаточисленних актах Ради Безпеки ООН та інших авторитетних міжнародних організацій.

Основна відповідальність за переслідування та притягнення до відповідальності за такі злочини лягає на держави. Так, попри усю значимість Нюрнберзького та Токійського трибуналів, що покарали цивільних та військових лідерів Німеччини та Японії, «головну роботу» по судовому переслідування винних у злочинах часів Другої світової війни провели національні суди та військові трибунали на окупованих союзниками територіях. Аналогічно, основний тягар щодо притягнення до відповідальності за злочини скоєнні на території колишньої Югославії та Руанди ліг на місцеві суди та племені трибунали (так званні гачача трибунали у Руанді).

Відповідальність держав по недопущенню безкарності за міжнародні злочини закріплена і в преамбулі Римського статуту Міжнародного кримінального суду через принцип комплементарності. У спрощеному викладі цей принцип можна описати як визнання додатковості інституційного механізму Міжнародного кримінального суду до національної судової системи. Іншими словами, саме від національної системи правосуддя перш за все залежить чи будуть належно розслідувані справи щодо міжнародних злочинів.

Найпершою умовою якісної роботи національних судів в такому контексті є адекватне та сучасне кримінальне законодавство. Воно повинно враховувати як універсально визнані склади міжнародних злочин, так і можливі способи їх скоєння. Особливої актуальності така вимога до національного кримінального законодавства набуває у державах, судові органи якої переважно формально та вузько тлумачать правові норми. До таких держав належить й Україна.

Саме тому, оновлення українського кримінального законодавства на предмет якісної криміналізації міжнародних злочинів є вкрай важливим. Таке оновлення є першим, хоча й не єдиним, кроком на шляху до подоланні безкарності за найтяжчі та найбільш загрозливі злочини, що ставлять під сумнів мирне співіснування держав та суспільств.

На разі, найсучасніший проект змін до Кримінального кодексу підготовлений групою експертів з кримінального та міжнародного права та винесений на громадське обговорення Міністерством юстиції України. Проект  передбачає: 1) каталогізацію міжнародних злочинів: криміналізацію злочину проти людяності (якої до цього часу не існувало в Україні), створення зрозумілого для правозастосовця каталогу воєнних злочинів, оновлення визначення злочину агресії у відповідності до міжнародних стандартів (визначення агресії в діючому Кримінальному кодексі є чим завгодно, але не агресією у загальноприйнятому тлумаченні цього злочину); 2) створення підґрунтя для притягненні до відповідальності у разі, коли форма вини обвинуваченого відрізняється від традиційних для українського законодавства (як то співучасть, вчинення злочину організованою групою тощо) через введення інституту відповідальності військових командирів та інших начальників; 3) виконання зобов’язань взятих на себе Україною по міжнародним договорам, що вимагають криміналізації окремих видів злочинної поведінки (наприклад, насильницьке зникнення, посягання на культурні цінності) та інше.

Таким чином, зміна кримінального законодавства розширить можливості для реагування української судової системи на виклики, пов’язані із збройним конфліктом в Україні та окупацією частини її території. Озброєння оновленим кримінальним кодексом, як показує досвід інших країн, дозволяє достатньо кардинально змінити ситуацією із переслідуванням за такі злочини, відкритістю інформації щодо них, зверненнями жертв збройних конфліктів за компенсацією. Так, наприклад, в Боснії і Герцеговині та Руанді національний кримінальний закон був доповнений положеннями про міжнародні злочини, що зробило можливим переслідування як рядових виконавців, так і керівників, що знали, або повинні були знати про діяння підлеглих. Колумбійський досвід ілюструє інший  вимір впливу криміналізації на ситуацію з правосуддям в країні – закріплення в національному кримінальному законі суттєво збільшило запит на правосуддя з боку постраждалих від міжнародних злочинів. Позитивні зміни в результаті криміналізації міжнародних злочинів відбувається і в інших областях: доступ до правосуддя, юридична освіта, публічно-приватна співпраця тощо. Сподіваємося, що й в Україні уже найближчим чином Кримінальний кодекс буде вдосконалений для запобігання безкарності за скоєння міжнародних злочинів.

– автор Дмитро Коваль.